18.06.2021 Новости 
Тобто можна сказати, що жодна із сторін управління державною корпорацією – уряд, наглядова рада, правління та менеджмент Нафтогазу – не діють в інтересах і цілях компанії; вони працюють задля збільшення доходів чиновництва, в тому числі його корупційних груп, і власних доходів працівників компанії; вони не працюють на державну власність, а тому остання в даному випадку є фіктивною.
Об этом сообщает ТОП СМИ
Фіктивність державної власності та некерованість з боку власника наглядових рад в українських монополістичних корпораціях (а це також Укрзалізниця, Укроборонпром, Укравтодор та інші), зрозуміло, ведуть до їх руйнування.
У світі є досвід такого «корпоративного управління» державними фірмами, які врешті розвалюють національні господарства. Перш за все це можна побачити в країнах Латинської Америки, де націоналізовані компанії розкрадаються корумпованими чиновниками та імпортованими фахівцями і кредиторами, а країни перетворюються у так звані бананові республіки з сировинним експортом і гнилими державними інститутами. Мені здається, що нашу економіку і державу пускають саме по такій траєкторії, бо ми самі стали на шлях монополізації та корупції, показавши Заходу свою економічну нікчемність та продажність нашого політикуму.
Проте на нашій планеті є приклад відносно ефективного господарювання державних підприємств. Це китайський досвід після реформ Ден Сяопіна (після 1978 року). Тут державний сектор знаходиться під жорстким контролем урядових органів і місцевої влади, виконуючи їх завдання.
Ці підприємства не мають наглядових рад, не наділені правами самостійно використовувати доходи компанії, мають виконувати завдання влади щодо мінімізації собівартості продукції (включаючи встановлення найнижчих тарифів на енергетичні ресурси) та цін на внутрішньому ринку і зобов’язані практично усі поточні прибутки реінвестувати у подальший свій розвиток (якщо влада не дає завдання інвестувати у інші об’єкти або створювати спільні корпорації з приватними компаніями; також відбувається часткова приватизація мінімальними пакетами акцій державних акціонерних товариств).
Звичайно, державні підприємства в Піднебесній користуються привілеями влади, отримуючи бюджетні інвестиції та субсидії, пільги по тарифам на електроенергетичні продукти, кредитні транші державних банків тощо (дещо схоже на модель господарювання у Радянському Союзі).
Підкреслю: ці підприємства є реципієнтами бюджету і державних банків, в той час як в Україні, навпаки, державні підприємства є постачальниками фінансів урядовим органам та державним монополіям (у формі дивідендів, фінансування урядових програм, оплати за високими тарифами електроенергії тощо).
В результаті жорсткого прямого управління державними компаніями, примусового реінвестування ними в капітал та іншими факторами (як стимулювання притоку іноземних інвестицій) в Китаї щороку забезпечуються масштабні обсяги виробничих капіталовкладень – більше 50 % від суми національного ВВП. (Нагадаю, що відповідний показник у США складає не менше 33-34 %, у Західній Європі – біля 30, в Україні – лише 9-10 % ВВП країни).
Можна зробити висновок, що для свого росту підприємства державної власності, навіть якщо вони перетворені у корпоративні структури, не повинні мати ті ж економічні й юридичні права і свободи, самостійність у використанні доходів та побудові ринкових стратегій, як це дозволено приватним компаніям.
Органи влади мають визначати цілі і структурні програми діяльності державних підприємств, зобов’язувати останні мінімізувати собівартість продукції, реінвестувати увесь чистий прибуток (окрім соціальних послуг працівникам) у приріст капіталу. У той же час, зрозуміло, що для функціонування багаточисельного складу державних компаній потрібен потужний та обтяжливий державний апарат, що робить надмірними витрати з бюджету та відволікає велике число потенційних керівників, менеджерів, інженерів та інших спеціалістів від праці на підприємствах для роботи в бюрократичних органах.
В цих умовах економіка поступово стає непродуктивною, неконкурентною, самоїдською. Тому, на мій погляд, кількість державних компаній у національній господарській системі має бути обмеженою, мінімальною. Вони необхідні там, де неможлива конкуренція, наприклад, у природніх монополіях чи сферах загальнодержавних послуг (навігаційні та інші).
До таких державних підприємств в Україні може бути застосована модель управління, яка використовується в Піднебесній: під жорстким контролем уряду, без надуманих наглядових рад, без нарахувань дивідендів, з примусом до мінімальної собівартості, з повним реінвестуванням чистого прибутку в капітал компанії.
Що ж стосується «Нафтогазу України» та інших державних корпоративних монополій, то вони мають бути розпущені, скасовані їх обтяжливі апаратні підрозділи, а на основі виробничих структур компаній створені самостійні підприємства.
Профільні міністерства повинні бути посилені співробітниками ліквідованих монополій і прямо підпорядкувати собі державні підприємства відповідної галузі за моделлю, описаною вище. В той же час ці оновлені підприємства, які завдяки демонополізації працюватимуть у конкурентному середовищі, не можуть довго перебувати у власності держави і мають стати приватними, акціонерними.
На жаль, сьогоднішня влада не бачить шкоди, яку завдають монополії, наскільки вони висмоктують ресурси з економіки, знищують приватні інвестиції, накопичення громадян, фондові і банківські капіталовкладення. За такої влади країна приречена.
Володимир Лановий,
український економіст, політик. колишній міністр економіки України, президент Центру ринкових реформ.
Джерело статті: “https://operkor.wordpress.com/2021/06/16/монополії-які-подобаються-держдепар/”
Свежие комментарии